Не такi страшні московські воші, як українські гниди.

27.03.2019 0 Автор Taran

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

(!) ОТ РЕДАКЦИИ. Мы – продолжаем публиковать статьи, призванные разоблачать персонажей, занимающихся деструктивной и провокаторской деятельностью в гражданских движениях и организациях. Эта статья – о серьёзных проблемах в украинской диаспоре России. Она была снята с публикации сайта ukrros.org Валерием Фоковичем Семененко и мы помогаем нашим коллегам в её распространении, давая им возможность разобраться в этой ситуации.
*******************************************************************

Шановні кандидати у Президенти України!

Українська громада Москви вже декілька років  бореться з беззаконням та безчинством Національного культурного центру України в Москві (далі НКЦУ), який вже давно не є уособленням української культури.

У Росії  грубо порушуються  права національних меншин, зокрема українців.

Аналітика і статистика українських громадських організацій на території Росії, засвідчує той факт, що з 1988 року до 2013 року кількість громад зростала, їх було близько 148; у 2014 році агресивні дії РФ на території України, привели до скорочення їх кількості; на сьогоднішній день залишилося близько 70, але з них проукраїнських – 10-15;  решта – проросійські.

Українських організацій, які зареєстровані в органах юстиції, ще менше. Фактично українські громади є, але більшість з них юридично склали свої повноваження. Серед прикладів змушень: зустрічі на вулиці та побиття,  виклики у «відповідні органи» й залякування родиною… Неумотивовані звільнення з роботи тощо. Під тиском було закрито багато українських організацій.

Просимо Вас, не плутати діяльність автентичних українських громадський організації із тими, які заробляють на українській справі в Москві  – це працівники Національного культурного центру України.

Чим саме спекулюють:

–        Українською недільною школою, створеною Людмилою Мельник ще в 2005 році, де на той час працювали справжні дипломовані фахівці. Сьогодні жодного. Все граються в показуху.

–        Курсами української мови,  де більше не викладають к.ф.н. чи кваліфіковані носії мови (запросили низькопробних студентів російських вузів), чим розігнали слухачів курсів.

–        Бібліотекою імені Ступки – чи є абонемент в бібліотеці, який її фонд? Позорять ім’ям актора?

Директор НКЦУ Юрченко В.В. на сьогодні не є тим керівником, який повинен очолювати Центр, це – типовий представник совкової епохи. Безпринципний, проросійський, він сам, мабуть, до кінця не розуміє, що  робить в Центрі.

Нехтуючи положеннями Статуту та Концепції основної діяльності, Юрченко В.В.  послідовно крок за кроком згортає усі напрямки роботи,  не забезпечує професійний рівень і високу якість культурних, суспільно-політичних заходів. Спостерігаємо формальний підхід до планування та постановки мистецьких проектів, відсутні професійні кадри – все робиться для галочки.

Він може тільки під час заходів розважатись, бігаючи по центру в нетверезому стані.

Ось вам прямий доказ цього. Весело йому. А та ж Бондарук, його заступник, зробила це фото на пам’ять,  «для історії».

Якісна сторона заходів не витримує критики. З року в рік тиражуються заяложені штампи, що принижують ідеологічну та національну складову урочистостей. Будь-яка ініціатива, спрямована на покращення діяльності Центру, урізноманітнення форм і методів культурно-масової роботи, керівництвом ігнорується. Наукові проекти – про них взагалі не йдеться, бо той контингент, який залишився в Центрі на роботі не спроможний організувати хоч щось подібне.  

З боку Юрченка йде повне ігнорування українських громадських організацій. Йому ближчі за духом проросійські українські земляцтва, керівник Ради земляцтв  Лях Микола, який є персоною нон-грата, дружок Юрченка В.В., частий гість у НЦКУ.

         Заходи, спрямовані на піднесення іміджу України не проводяться взагалі. Прикладом може бути те, що у лютому героїв Небесної Сотні навіть не згадали! Хоч би маленьку свічечку поставили за тих, хто загинув на Майдані. А де ж були «радники», другани Юрченка – Дрогобицький та Мироненко?

         Персональні виставки  художників проводяться із року в рік одні й ті ж. Такий факт свідчить про безвідповідальність та зневагу керівного складу Центру до української справи, до запитів та почуттів простого московського українця, про елементарне нехтування своїми службовими обов’язками.

У Національному культурному центрі України в Москві панує атмосфера байдужості, відвідувачі, що без запрошення або без попередження наважилися завітати до Центру, буквально наштовхуються на безкультурність, хамство і зневагу керівництва,  Юрченко або взагалі може не вийти до людей, або десь ховатись, або разом з заступником Ларисою Бондарук пиячити у себе в номері.

Переглядаючи плани Центру, дивуєшся їх жалюгідності й мізерності. Вони наочний приклад імітації бурхливої діяльності, окозамилювання.

До заходів зараховуються поодинокі репетиції української хорової капели, так звані творчі майстерні (керівник В. Скопенко), внесені до плану лише для кількості. Сама В. Скопенко, ставши начальником відділу інформації і діаспори, задовольняє лише особисті потреби, для свого піару, використовуючи для цього службову техніку, сцену, виставкові зали і положення.  Музичні салони, які проводяться в Центрі Скопенко, не витримують ніякої критики.  Про роботу з українською діаспорою краще змовчати. Вікторія Скопенко, скоріше є  директором проекту РФ «Москва – город мира», який працює на знищення української справи, а не начальником відділу діаспори НКЦУ.  Всі заходи «Москви – города мира» перекочували в Культурний центр і директор Юрченко на це або закрив очі, йому все одно, які заходи, він зовсім не розуміє своєї місії у Москві, притягуючи в Центр проросійські структури.

У той час, як Тимчасовий повірений у справах України в РФ уникає зустрічей з російськими ЗМІ, заступник директора НКЦУ Бондарук направо і наліво роздає інтерв’ю Кисельовським журналістам, тобто співпрацює з ними (https://youtu.be/58z37mghfaM).

Або ось наприклад у вересні 2018 року починається захід – презентація української організації Мордовії – сидять представники Посольства України, дирекція Центру і йде відео привітання путіна.

Як вам? Це нормально? Стидоба. Ганьба. Тільки за це слід розігнати те кодло, яке там сидить, щоб і сліду їх не залишилось. Але все так ніби й треба.

Загалом від кількості заходів, що їх передбачають плани, мерегтить в очах, але де створені зусиллями Культурного центру іміджеві заходи?

Заходи бібліотеки обмежуються організацією книжкових виставок, які як форма роботи з діаспорою років п’ять тому вичерпали себе.

Магазин “Українська книгарня” мав усі перспективи перетворитись на взірцевий підрозділ Національного культурного центру України в Москві, бути окрасою, джерелом української культури та задоволення духовних запитів української діаспори, але у свій час генеральний директор Центру В. Мельниченко свідомо гальмував його розвиток, безсоромно вилучав прибутки магазину з обігу, не забезпечував своєчасну організацію закупівлі нових книжкових видань, сувенірів тощо. Як наслідок, магазин ледь жеврів, фінансувався за залишковим принципом. У 2016 році Борзов С.С., заступник керівника ДУСу, і зовсім знищив книгарню. Здав в оренду, бо все йому мало тієї дані, яку йому збирає заступник директора Лариса Бондарук ( з її слів), за ці заслуги й сидить на посаді.

Найстрашніше, що відбувається в Центрі, це жорстоке, цинічне порушення прав людини. Свої своїх виживають, гноблять, принижують.

У Центрі утворилась невелика група людей, зокрема, Скопенко Вікторія  (10 років роботи в Центрі), Бондарук Лариса,  заступник директора – 20 років, з них заступник 4 роки, Чернікова Тетяна – 20 років кадровик,  які жорстоко і цинічно розправляються з людьми, обливають брудом, фальсифікують документи, налаштовують нових керівників проти тих, кого вбачають своїми конкурентами, і зробити нічого не можна. Домагаються звільнень людей за статтею і всіх за однією – одноразовий прогул.  На їх совісті десятки скалічених доль. Так, у 2017 році з їх  вини звільняється генеральний директор Центру Іонов В.І., вижили, витерли ноги, довели людину до серцевого нападу тільки за те, що не передавав відкати в ДУС. Декого обробляють, щоб людина звільнилась сама, йде психологічний тиск, ті хто не витримав, пішов за власним бажанням, а троє почали відстоювати свої права. Знищено єдиний в Москві український театр «Еней», звільнена по статті за прогул, якого не було, його директор Лариса Білан, яка написала десятки звернень до Президента, але ніхто не відгукнувся. Покинула Центр молода перспективна працівниця,  Член спілки письменників України, українська поетеса Олена Марченко. Викинута з роботи тими ж Черніковими та Бондаруками продавець магазину «Українська книга» Галина Ширина, яка десять років свого життя віддала роботі в Центрі, тільки за те, що в очі говорила правду. Ці ж Бондаруки викинули  з роботи багатодітну матір Олену Антонюк, навіть не подумала про маленьких дітей. Цинічно звільнили за статтею молодого перспективного бухгалтера Ірину Набієву, за сфабрикованими звинуваченнями, не дивлячись на сина школяра і доньку студентку. З подачі цих трьох залишила стіни Центру вдова Людмила Воробйова. Не витримала несправедливості і повернулась в Україну через півроку роботи в Центрі сім’я Хомиків. Вижили сім’ю Ханчуків – Василь працював сантехніком і будівельні роботи, Ніна технічним працівником. Викинули з Центру молодого хлопця, сироту, актора театру «Еней» Вахрушева Сергія, який безкоштовно ремонтував приміщення, зокрема гримерки, коридори, тощо. Вижили кандидата історичних наук, організатора і керівника Української недільної школи Людмилу Мельник (за те, що має вчену ступінь, за те, що боялись, що її призначать заступником і т.д.). Таких випадків можна наводити ще не один десяток. І це тільки за 2017-2018 рр. А за минулі роки? Жодна людина в Центрі не звільнилась за власним бажанням!

Скажіть, хто дав право цим людям розпоряджатись людськими долями?

Якщо частина людей пішла з Центру плачучи, то декілька людей почали боротись за свої права, проти беззаконня. Спочатку полетіли десятки листів у ДУС про допомогу і прохання розібратись, але нікому не було до цього діла. Отримували одні відписки. Потім було зроблено десятки звернень і відео звернення до Президента України Петра Порошенка, теж марно. Українська громада Росії била на сполох з питань безчинств у Національному культурному центрі України на 50-річчі Світового Конгресу Українців. Просили допомоги у дружини Президента, сподівались, що вона як жінка зрозуміє нашу біду, але у відповідь – тиша. Звертались за допомогою в Посольство України в РФ, просились на прийом до Тимчасового повіреного Руслана Німчинського, але знову зіткнулись з байдужістю до людських доль. Потім, не отримавши підтримки і справедливості в Україні, люди почали шукати правди в російських судах. Нонсенс, українці в російських судах шукають справедливості у боротьбі з керівництвом Національного культурного центру України в Москві і ДУСом. Стидобище! Ганьба! І це називається Національним культурним центром України?  Тому, хто там не працював, здається, що все добре, все гаразд. Так, мабуть,  і Посольство України в РФ звітує в МЗС України, що там все працює, а є якісь ненормальні, які щось пишуть, все чимось незадоволені. А з нами хтось зустрівся, хтось запитав, що трапилось, чи просто так би хтось звертався до Президента? Чи писав би листи?

Але такі як ми, «сірі мишки», і творять історію України,  виходять на Марші миру, беруть участь в Акціях на підтримку наших політв’язнів у РФ, ризикують своїми сім’ями та роботами!

А що робилось в російських судах? Як принижували своїх! Ці суди перетворились на боротьбу української громади з безчинствами керівництва Національного культурного центру України в Москві і керівництва ДУСу. Гидко було спостерігати у  російському суді за діями юриста Ухова, представника НКЦУ, який доказував російському судді, що Іванова (прізвище змінено з етичних міркувань) вимагає у Президента України Порошенка проукраїнського керівництва в Центр, або розказує, що Іванова зв’язана з організаціями українських націоналістів, із забороненими організаціями на території РФ, Світовим конгресом Українців, що вона агент СБУ і т.д. (є записи судових засідань). А хто – вони ці Юрченки, Ухови, Бондаруки? Скільки на їх совісті сфабрикованих справ на робітників, скільки бруду, неправди, і це сьогодні, у XXI столітті? Це що, 37-рік? Єдине, що нас не рвали на шматки. І все це  при підтримці ДУСу, а зокрема Борзова С.С., Іванущака І.М.

За що ж гинули хлопці молоді на Майдані, щоб такі борзови жирували на їх кістках?

Ці страшні нелюди – Бондарук, Чернікова і Скопенко вдаються  до того, що, для того, щоб неугодного працівника принизити, збирають збори колективу, вимагають, під загрозою звільнення говорити неправду про людину, а потім змушують підписувати сфабриковані протоколи. Далі надсилають Іванущакам і Борзовим в ДУС, мовляв, колектив таких людей не хоче. (Протоколи є для прикладу, щоб показати). Що значить колектив не хоче? Бо бачте, вони «господарі в Центрі», і вони виносять вироки, кому «жити», а кого викинути. Скільки це буде відбуватись? Не встиг прийти новий радник у Посольство, як йому у вуха, ці ж Бондаруки і Скопенки, Чернікови, вже надули, облили брудом людей.

Методи і засоби, які застосовує керівництво Культурного центру України в Москві при підтримці ДУСу для розправи з небажаними працівниками, є за своєю суттю антиукраїнськими, протиправними, підлими.

Шановні кандидати у Президенти України!

Просимо порушити  це питання на засіданнях різного рівня. Далі так не може продовжуватись, не можуть колаборанти далі працювати в нашому Українському домі!

 Запрошуйте нас на засідання Верховної Ради, на засідання комітетів. Готові виступити, надати докази і ще раз просити підтримки.

Слава Україні!

З повагою,  

голова Ради українських громадських організацій Москви – Тарас Дудко

голова МГО “Культурно-освітнє об’єднання “Український Конгрес”, регіональний віце-президент Світового Конгресу Українців – Сергій Винник 

голова СЦУК “Сірий Клин” – Юрій Божескул

представник української діаспори в РФ – Степан Польовий

член Ради українських  громадських організацій Москви – Андрій Таран

член Ради українських  громадських організацій Москви – Олександр Шершньов

голова Саратовського земляцтва українців –  Аркадій Шелест